Koordynator pomocy humanitarnej:
+48 605911005
Administracja:
+48 224011564
Szukaj na stronie:

Jak Wielki Głód zrobił nas narodem

Голодомор був геноцидом українців. Його організатори мали на меті ліквідацію їх як національної спільноти. Цей план не скидався на "остаточне розв'язання єврейського питання" нацистами і не передбачав повного знищення всіх українців. Однак, на думку творця терміну "геноцид" Рафаеля Лемкіна, його втілення означало б, що "Україна загине так само, як коли б було вбито всіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, котра зберігала і розвивала її культуру, вірування, її об'єднавчі ідеї, що прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням".    Але, хоч як це парадоксально, Голодомор не тільки знищував українську націю. Він її й творив… Саме сьогодні, в четверту суботу листопада, — День пам'яті жертв голодоморів.
 
Терміном "нація" дуже жваво користуються і науковці, і політики, і журналісти, і звичайні обивателі. Така популярність мала б передбачати однакове розуміння. Але насправді його немає. Хтось під нацією розуміє кровну спорідненість людей, чиї предки багато століть живуть на одній території ("і мертвих, і живих, і ненароджених"). Хтось вважає її "уявлюваною спільнотою", яку винайшли інтелектуальні еліти десь у позаминулому столітті. Проте певну групу на націю перетворює не тільки відповідь на запитання "звідки ми взялися у минулому?", а й бачення того, "як і чому ми хочемо бути разом у майбутньому". Тому, як казав Ернст Ренан: "Нація — це щоденний плебісцит", постійне підтвердження: ми хочемо і маємо заради чого бути разом.
 
На початок ХХ ст. українці вже були розвиненою національною групою зі своєю елітою, представленою здебільшого інтелігенцією та селянами як головними носіями ідентичності. Тому вони спромоглися на творення власної держави на завершальному етапі Першої світової війни. Поразка визвольного руху у 1921-му, розділення й окупація українських теренів істотно сповільнили розвиток українців як модерної національної спільноти. Сповільнили, але не зупинили. Більшовики, щоб утримати панування, пішли на компроміс із українським національним рухом: із кількох колишніх російських губерній, населених українцями, було створено квазі-державну Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Таким чином, уперше за сотні років українці добилися власних, хай урізаних і доволі умовних, але кордонів, у яких почала творитися українська політична нація. Ефемерні радянські кордони наповнювалися національним змістом завдяки українізації 1920-х рр. Тоді спостерігався справжній культурний бум у мистецтві, літературі, науці. Тут з'явилася ціла генерація творців, яку згодом, через страшну долю, назвуть "розстріляним відродженням".
 
Успіх українського проекту в УРСР поставив під сумнів реалізацію радянського проекту в масштабах усього СРСР. Радянський народ, творення якого становило мету політики Кремля, не міг виникнути за умови активного відродження української нації. Ці проекти були взаємовиключні, тому залишитися мав тільки один. І якщо перший міг похвалитися більшими успіхами в культурній сфері, то за другим стояли політична влада і потужний апарат примусу. Відтак у змаганні, яке переросло в протистояння, переміг саме він. Кремль мав можливість силою знищити конкурента і скористався цією можливістю сповна.
 
Голодомор, організатори якого ставили за мету ліквідацію українського селянства як головного носія української ідентичності, поєднаний із репресіями проти суспільної еліти та національної церкви, мав покласти край існуванню українців як окремої національної групи зі своїми традиціями, культурою, спільними уявленнями про майбутнє. Саме так описував радянський геноцид українців Рафаель Лемкін.
 
І влада досягла своєї мети Майже досягла. Мільйони людей було знищено фізично. Хто вижив — зазнали непоправних ментальних втрат, які перетворили їх в осіб, стурбованих лише власним порятунком, нездатних до єднання заради спільних цілей.
 
Геноцид такого роду міг вдатися тільки за умов повного мовчання. Не лише щоб позбавити вмираючих допомоги. Мовчання жертв було продовженням геноциду, воно далі вбивало тих, хто пережив голод. Перетворювало їх у безмовних та бездумних тварин, які не мали минулого, а отже, й майбутнього.
 
І вони мовчали. Більше того — вони стали забувати: так безпечніше і для себе, і для своїх родин. Пам'ять могла коштувати нової хвилі репресій, якої б народ не пережив. Тому українці УРСР мовчки не помічали великих групових поховань на сільських цвинтарях, порожніх класів у школах, у які так і не прийшли вбиті чи ненароджені дітлахи.
 
Проте Сталін прорахувався: не всі українці тоді, в 1933-му, були під його контролем. Мільйони жили поза кордонами УРСР. Мешканці Західної України дізналися про трагедію надто пізно, щоб якось їй завадити. Та й як вони могли зупинити цілеспрямовану політику сусідньої держави? Тоді вони зробили все, аби привернути увагу світу до страшного злочину. У цій справі об'єднали свої зусилля давні політичні конкуренти. Створення допомогових комітетів, інформаційні кампанії легальних політичних та громадських інституцій, кривава помста радянському чиновнику у Львові з боку підпільної ОУН, — у 1933-му ці дії вже не могли врятувати помираючих. Але вони врятували українську націю. Акції продемонстрували: українці, незалежно від того, громадянами якої держави були, відчували себе єдиною спільнотою, дарма що сотні років їх роз'єднували накреслені окупантами кордони.
 
Потім, через десять років після Голодомору, пам'ять про нього послужила одним із тих чинників, котрі штовхнули галичан і волинян на збройну боротьбу проти радянської влади. Українська повстанська армія стала несиметричною відповіддю на мовчазну смерть мільйонів у 1932—1933 рр. Тихий скон від голоду, організованого владою, більше не повторився. Замість очікуваної покори режим отримав шалений опір зі зброєю в руках.
 
Друга світова війна — ще одна страшна трагедія, яка призвела до мільйонних втрат і водночас — до відродження українців як національної спільноти. Притиснуті двома тоталітарними режимами, нацистським та комуністичним, українці піднялися на відчайдушне повстання. Воно охопило терени, що не постраждали від Голодомору, але до нього приєдналися вихідці з усієї України. Після воєнного лихоліття мільйони наших земляків як остарбайтери чи вояки чужих армій опинилися далеко від рідної землі. А там вони отримали можливість говорити про спільно пережиту в 1932—1933 рр. трагедію.
 
Пам'ять про Голодомор, яка активно відроджувалася в діаспорі у 1950—1980-тих, стала важливим елементом єднання українців, завадила їх остаточному розчиненню в еміграційному морі. У Західній Європі, Північній та Південній Америці, у країнах, куди нелегка доля закидала українців після війни, вони видавали спогади та дослідження, організовували громадські акції вшанування пам'яті жертв голоду, ставили їм пам'ятники.
 
Перший монумент трагедії постав у 1983 р. в далекому канадському Едмонтоні. Знак виконано у формі надірваного кола, що символізує навмисно розірваний життєвий цикл, спробу знищити єдність українців як національної спільноти. Але цього розриву не сталося. Навпаки, пам'ять про Голодомор об'єднала українців діаспори. У 1983—1987 рр. вони розгорнули масштабну інформаційну кампанію, доносячи правду про свою трагедію світові. Про Голодомор заговорили провідні медіа, найвище керівництво західних держав. Зрештою, на цю кампанію змушена була реагувати радянська влада: наприкінці 1980-х комуністи в Україні вже не змогли стримати поширення інформації про Голодомор або заперечити його.
 
Правда про геноцид, про масові репресії тоталітарного режиму, що забрали життя мільйонів українців, стала чинником їх пробудження на території УРСР. Сповнилася євангельська істина "Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними". Знання про злочини комунізму вщент зруйнували десятиліттями вибудовувану — страхом чи підкупом — лояльність населення до влади. Крах СРСР став неминучим. Ніби нікуди не зникли мільйони чиновників чи навіть вояків, які присягалися служити, але захищати його не хотів уже ніхто.
 
У незалежній Україні, незважаючи на байдужість нової/старої (пост)комуністичної влади, пам'ять про Голодомор продовжувала єднати українців. З ініціативи окремих громадян та науковців, підхоплено розпочаті в діаспорі дослідження, збір свідчень, пам'ятні акції. До цих процесів почала долучатися державна влада. Що не завжди було на користь справі: вшанування, організовані бездушним бюрократичним апаратом, "масними пальцями офіціозу", іноді викликали, радше, відразу, ніж бажання приєднатися. Після приходу до влади В.Януковича у 2010-му головними організаторами меморіальних заходів знову стали громадські організації. Можливо, вони втратили у видовищності та масштабності, але стали щирішими і навіть масовішими.
 
Відтак, незважаючи на відмову офіційного Києва від концепції Голодомору як геноциду, кількість українців, котрі вважають його саме таким, продовжує зростати і нинішнього року сягнула 66%. Трагедія 1932—1933 рр. стала темою з минулого, ХХ ст., розуміння якої найбільше об'єднує українців.
 
Тож можемо говорити: Голодомор, який завдав страшних втрат українському народу, перетворив його у пост-геноцидну націю, а заодно привів у суспільному вимірі до того, що психологи називають пост-травматичний ріст. Буває, після пережитих страхіть жертва не ламається, а, навпаки, несподівано отримує додатковий заряд енергії, який сприяє більшій самореалізації. Українці не унікальні: схожу тенденцію можна побачити в історії євреїв, які, переживши Голокост, зуміли мобілізуватися і створити власну державу Ізраїль. На сьогодні пам'ять про знищення нацистами є одним із наріжних каменів національної ідентичності євреїв. Такою стає для українців пам'ять про трагедію 1932— 1933 рр. Голодомор був геноцидом, який не вбив нас. Тож робить сильнішими.
Як Голодомор зробив нас нацією.

Джерело: http://gazeta.dt.ua
Zapisz się do newslettera
 
Mapa strony | TPU Wiki | Administator